Нехай підождуть невідкладні справи.
Я надивлюсь на сонце і на трави.
Наговорюся з добрими людьми.
Не час минає, а минаєм ми.
А ми минаєм… ми минаєм… так-то…
Тік-так, тік-так.. і в цьому вся трагічність.
Час – не хвилини, час – віки і вічність.
А день, і ніч, і звечора до рання –
Це тільки віхи цього проминання.
Це тільки мить, уривочок, фрагмент.
Остання нота ще бринить в повітрі, -
Дивися: Час, великий диригент,
Перегортає ноти на пюпітрі.
Я надивлюсь на сонце і на трави.
Наговорюся з добрими людьми.
Не час минає, а минаєм ми.
А ми минаєм… ми минаєм… так-то…
Тік-так, тік-так.. і в цьому вся трагічність.
Час – не хвилини, час – віки і вічність.
А день, і ніч, і звечора до рання –
Це тільки віхи цього проминання.
Це тільки мить, уривочок, фрагмент.
Остання нота ще бринить в повітрі, -
Дивися: Час, великий диригент,
Перегортає ноти на пюпітрі.
| Яка різниця – хто куди пішов? Хто що сказав, і рима вже готова. Поезія – це свято, як любов. О, то не є розмовка побутова! І то не є дзвінкий асортимент Метафор, слів, - на користь чи в догоду. А що, не знаю. Я лиш інструмент, В якому плачуть сни мого народу. |
І тільки злість буває геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі наковальня,
Що треба мати нерви, як дроти.
А нерви ж мої, ох нерви,
Струни мої, настренчені на епохальний лад!
А мені ж, може, просто хочеться щастя,
Тугого й солодкого, як шоколад.
Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим,
Холодний степ моєї самоти.
Козацький вітер вишмагає душу,
І я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
Хронічну українську доброту?
А по ідеї: жінка – тільки жінка.
Смаглява золота віолончель.
Справляло б тіло пристрасті обжинки
Колисками і лагодом ночей.
Вночі із хаосу безсоння
коли мій Всесвіт ожива –
як срібні птиці вилітають
ще неприборкані слова
За день банальностей і фальшу
ото піднімеш стільки тонн –
що не напишеш що не скажеш –
Не те! – Застогне камертон
А день схитне свою орбіту
І тиша зорі засіва
І Хтось диктує з-понад світу
непередбачені слова
коли мій Всесвіт ожива –
як срібні птиці вилітають
ще неприборкані слова
За день банальностей і фальшу
ото піднімеш стільки тонн –
що не напишеш що не скажеш –
Не те! – Застогне камертон
А день схитне свою орбіту
І тиша зорі засіва
І Хтось диктує з-понад світу
непередбачені слова
| Божевілля моє, божемилля, Богомілля моїм сльозам! Один-єдиний дотик абсолютного – Моя душа відкрилась, як Сезам. Сама не знаю, що в ній за скарби, Якого серце зберігало джина. Там, може, пограбовані гроби І заржавіла лампа Аладина. А може, й ні. Не відаю. Ти теж ні. Моя душа відкрилась, як Сезам… Які у тебе рук обережні, Які слова ласкаві, як бальзам! |
Між іншим
Коли буду я навіть сивою,
І життя моє піде мрякою,
Я для тебе буду красивою,
А для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
Ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
То була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
Ні з теоріями, ні з практиками.
І боліла в мені іронія
Всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
Коли я захлиналась лихом,
Що душа між люди виходила
Забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
Я просила в цьому сторіччі
Хоч би той магазинний мінімум:
- Люди, будьте взаємно ввічливі!
І якби на те моя воля,
Написала б я скрізь курсивами:
- Так багато на світі горя,
Люди, будьте взаємно красивими!
Коли буду я навіть сивою,
І життя моє піде мрякою,
Я для тебе буду красивою,
А для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
Ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
То була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
Ні з теоріями, ні з практиками.
І боліла в мені іронія
Всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
Коли я захлиналась лихом,
Що душа між люди виходила
Забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
Я просила в цьому сторіччі
Хоч би той магазинний мінімум:
- Люди, будьте взаємно ввічливі!
І якби на те моя воля,
Написала б я скрізь курсивами:
- Так багато на світі горя,
Люди, будьте взаємно красивими!
Хтось є в мені, і я питаю: - Хто ти?
─ Не знаю, - каже. – Може, хто в роду.
Мене водив під руку Арістотель
В якомусь дуже дивному саду.
Згасало сонце у вечірніх лузах.
Десь в Римі правив Тит або Нерон.
А я тоді жила у Сіракузах,
Писала вірші золотим пером.
Я скрізь своя, і я ніде не дома.
Душа летить у посвіті епох.
І де цей шлях почався, - невідомо.
І де урветься, знає тільки Бог.
─ Не знаю, - каже. – Може, хто в роду.
Мене водив під руку Арістотель
В якомусь дуже дивному саду.
Згасало сонце у вечірніх лузах.
Десь в Римі правив Тит або Нерон.
А я тоді жила у Сіракузах,
Писала вірші золотим пером.
Я скрізь своя, і я ніде не дома.
Душа летить у посвіті епох.
І де цей шлях почався, - невідомо.
І де урветься, знає тільки Бог.
Буває мить якогось потрясіння:
Побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
Пропише раптом барви золоті.
Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.
І до віків благенька приналежність
Переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам′яті в безмежність
Уже аж звідти згадуєш себе.
Я вранці голос горлиці люблю.
Скрипучі гальма першого трамваю
Я забуваю, зовсім забуваю.
Я вранці голос горлиці люблю.
Чи, може, це ввижається мені
Той несказанний камертон природи,
Де зорі ясні і де тихі води?-
Я вранці голос горлиці люблю!
Я скучила за дивним зойком слова.
Мого народу гілочка тернова.
Гарячий лоб до шибки притулю
Я вранці голос горлиці люблю…
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
Літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
На білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
Дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
У просвіт хмар показує кіно,
І десь на пні під сивою сосною
Ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають не злісно,
Колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
А вже тоді я можу і з людьми.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
Літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
На білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
Дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
У просвіт хмар показує кіно,
І десь на пні під сивою сосною
Ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають не злісно,
Колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
А вже тоді я можу і з людьми.
